Йосип Бродський
На незалежність України

Дорогий Карл Дванадцятий, бій під Полтавою,
слава Богу, програно. Як говорив гаркавий,
«Час покаже кузькіну мать», руїни,
кістки посмертної радості з присмаком України.

То не зелено-квітний, псований ізотопом,
- жовто-блакитний майорить над Конотопом,
скроєний з полотна що, припасла Канада -
даром, що без хреста: але хохлам  і не треба.

Гой ти, рушник-карбованець, насіння в пітній жмені!
Не нам, кацапам, їх звинувачувати в зраді.
Самі під образами сімдесят років в Рязані
з залитими очима жили, як при Тарзані.

Скажімо їм, дзвінкою матір'ю, суворо:
скатертиною вам, хохли, і рушником дорога.
Ідіть від нас в жупані, не кажучи в мундирі,
за адресою на три букви на сторони всі чотири

Нехай тепер у мазанці хором Ганс
з ляхами ставлять вас на чотири кістки, поганці.
Як в петлю лізти, так спільно, сук вибираючи в хащі,
а курку з борщу гризти поодинці слащє?

Прощавайте, хохли! Пожили разом - і досить.
Плюнути, може, в Дніпро: нехай вже назад носить ,
гидуючи нами подібно переповненій електричці
вікової образою що перейшла у звичку.

Не згадуйте лихом! Вашого неба, хліба
нам - подавись ми макухою - не потрібно.
Нічого псувати кров, рвати на грудях одяг.
Скінчилася, знати, любов, коли була поміж.

Що колупатись даремно в рваних коренях словом!
Вас народила земля: грунт, чорнозем з підзолом.
Годі качати права, шити нам одне, інше.
Ця земля не дає вам, кавуни, спокою.

Гей,  левада-степ, краля, баштан, вареник.
Більше, мабуть, втрачали: більше людей, ніж грошей.
Якось перебудемо. А що до сльози з ока,
Немає на неї указу чекати до іншого разу.

З Богом, орли, козаки, гетьмани, вертухаї!
Тільки коли прийде і вам помирати, бугаї,
будете ви хрипіти, дряпаючи край матраца,
рядки з Олександра, а не брехню Тараса.
1991 р